Майдан зазнав розстрілу під Іловайськом: свідчення про воєнний злочин російських військових

Дата 29 серпня є однією з найболючіших у контексті російсько-української війни. Десять років тому, Путін, нібито з метою зменшення бойових втрат, звернувся до "ополченців" із закликом створити гуманітарний коридор для виходу українських сил з оточення в Іловайську. Ранком почався вихід через так званий "коридор смерті"... Як тільки 40-кілометровий "зелений коридор" заповнився, регулярні війська РФ відкрили вогонь з важкої артилерії...

Для збору поранених і останків загиблих була направлена 8-ма Полтавська автомобільна санітарна рота. Про значний воєнний злочин, свідком якого він став, "Телеграфу" розповів 59-річний старший сержант Олександр Таран ("Козак"), який на той час працював водієм-санітаром.

-- Наш підрозділ часто називали "ротою одноразового призначення", -- з гіркою посмішкою згадує Олександр Таран. -- Ніхто з військового командування не вірив, що ми виживемо після Іловайська, куди ми увійшли 30 серпня 2014 року одразу після того, як російські війська вчинили масовані атаки на добровольчі батальйони. Тому нам тривалий час не видавали посвідчень учасників бойових дій, тому що за документами Міноборони ми там просто не існували. Виконану нами надзвичайно важку психологічну роботу приписували Червоному Хресту.

Протягом цілого місяця нас не відправляли на ротацію, тримаючи в ангарі, який не був пристосований для нормального життя. Наша рота була єдиною, службовців якої не викликали до військової прокуратури для допитів як свідків у справі воєнного злочину в Іловайську. Мабуть, це було через те, що наші свідчення не збігалися з офіційною версією трагічних подій, -- пояснює "Козак".

Олександра, колишнього ветерана Афганістану, який проходив строкову службу у розвідувальному батальйоні, викликали до військкомату на четвертий день після подання заяви зі своїми даними. Його призначили до 8-ї автомобільної санітарної роти, яку сформували за наказом Міністерства оборони при Полтавському обласному військкоматі.

-- Працював тоді кранівником у нафтогазовій компанії, й пропозиція служити водієм санітарної машини мене влаштувала, -- згадує Олександр. За довгий чуб на маківці й за пишні вуса він отримав позивний "Козак" і після повернення з третьої уже у своєму житті війни не змінив свого колоритного іміджу.

Щоб вирушити в зону бойових дій, мобілізовані за три тижні мали самостійно відремонтувати техніку, надану районами області. Коли на базі під Полтавою їм відчинили ангари, де зберігався цей мотлох, вони були шоковані. В основному це були старі, зношені УАЗи та "Газелі", які вже давно відслужили в медичних установах. Одні машини не заводилися, в інших відпадали двері, а у третіх не працювали гальма. Деякі з них взагалі не підлягали ремонту.

Найстаріша з машин була випущена ще в 1950-х роках. Із загальної кількості 46 транспортних засобів лише вісім виявилися абсолютно новими. Чоловіки самостійно фінансували купівлю запчастин, а ремонтні роботи здійснювали волонтери та обласна влада. Завдяки цим зусиллям деякі автомобілі вдалося замінити на більш сучасні моделі. Незважаючи на це, з'явилися чутки, що держава забезпечила їх новими Renault і Peugeot.

На тридцять сформованих екіпажів була всього одна людина з досвідом роботи фельдшером -- 23-річний Олег Колесник. Було ще двоє з медичною освітою, але без досвіду роботи. Решта -- штукатури, маляри, слюсарі, водії, викладач університету, фермер... Одного разу на базу приїжджав інструктор з госпіталю -- показати, як робити уколи, штучне дихання, накладати шини... Але ці знання новоспеченим санітарам, як кажуть, в одне вухо влітали, в інше вилітали, оскільки рота була зайнята головним -- ремонтом техніки. А в їхніх сумках лежали старі джгути, що рвалися при найменшому натягу, бинти випуску 1970-х років та по одному уколу зі знеболювальним.

-- Як ми зрозуміли з вказівок командування, наше завдання полягало в евакуації поранених з поля бою і транспортуванні їх до найближчих медичних закладів, -- розповідає Олександр. -- Тобто ми повинні були діяти в жовтій зоні... Нам сказали, що ми будемо працювати в зоні, яка повністю під контролем. Правда, не уточнили, під чиїм саме.

-- У Розівці, що на кордоні Запорізької й Донецької областей, нас прикріпили до Одеського польового госпіталю, -- підкручує вуса "Козак". -- Наказали розташуватися в лісопосадці. Але щойно розташувалися, надійшов наказ їхати далі. Не встигли в іншому місці поставити намети, як знову підняли серед ночі. Дали білі простирадла: "Робіть прапори!" Сказали їхати до першого нашого блокпоста -- вивозити поранених.

Під час нашої подорожі до місця призначення колона з 30 санітарних машин зустріла дві БТРи з розвідниками та сім КамАЗів із військової частини, що базувалася в тому регіоні. Їхня місія стала відомою нам лише згодом. Пройшовши Волноваху, ми почули залпи "Градів". Поблизу Старобешевого почала з'являтися військова техніка на узбіччях: САУ, БТРи, танки... Це була техніка, яка дивом уникнула оточення, про яке ми тоді ще не знали. На зустрічній смузі пройшла машина з пробитим колесом, у кузові якої лежали закривавлені, перев'язані солдати. Десь неподалік працював кулемет... А наш блокпост у Старобешевому виявився вже не під нашим контролем.

-- Перш ніж приступити до виконання поставленого завдання, потрібно було отримати дозвіл "тієї" сторони на заїзд у поле, де відбувся бій, -- згадує Олександр Таран. -- У нашу "Газель" (моїм напарником був хірург з Очакова Юрій Ткач) підсів український переговірник -- розвідник з позивним "Подорожній", і ми, залишивши колону на блокпосту, поїхали в Старобешеве, де знаходився штаб сепаратистів. І практично одразу ж на в'їзді в місто напоролися на групу бойовиків. Вони витягли нас з машини й наказали лягти на землю.

Я не негайно виконав цей наказ, тому мене повалили на землю і почали бити куди попало, всунувши під бронежилет дуло автомата. Це тривало близько двадцяти хвилин, поки мій "Подорожній" домовлявся з кимось про наше звільнення. Ми повернулися з необхідним дозволом, а я - зі зламаною в двох місцях щелепою і вибитими зубами, – розповідає "Козак".

На блокпосту озброєні бойовики, погрожуючи автоматами та танками, відібрали у полтавців зброю, телефони, бронежилети та документи, залишивши лише рації, які було видано напередодні. Колону розділили на дві групи і з супроводом направили на поле бою. Санітарам дали час до вечора, інакше погрожували розстрілом. Вони працювали там три дні.

— Щойно ми піднялися на вершину, до маленького села Горбатенко, як одразу побачили техніку російської армії, — розповідає ветеран. — Вона була розміщена в окопах, готова до бою. Про те, що стріляли по наших військах прицільно, свідчили вцілілі будинки в селі та лісопосадки, між якими знаходилася підбита техніка. Як потім сказав нам один росіянин, вони три дні чекали "укропів". Тому я ніколи не повірю, що наші добровольці з батальйонів МВС України "Дніпро-1", "Миротворець", "Світязь", "Херсон", "Івано-Франківськ", батальйон Нацгвардії "Донбас" і сили сектору "Б" (угруповання українських військових підрозділів під командуванням генерал-лейтенанта Руслана Хомчака, колишнього головнокомандувача ЗСУ, що брали участь у боях за Іловайськ. — Авт.) потрапили в оточення.

Ні! Це була змова з Путіним. І коли так званий "зелений коридор" довжиною 40 кілометрів (від Іловайська до Старобешевого) був заповнений, російські війська почали обстрілювати наших, як на стрільбищі. Уявіть собі, в той час, коли 24 серпня на Хрещатику проходив військовий парад, на який були зібрані найкращі регулярні підрозділи, російська армія зміцнювала свої позиції на нашій території! Добровольчі батальйони не випадково опинилися під прицільним вогнем. Цілеспрямовано знищували патріотів. Я так і сказав дружині, коли нарешті зміг їй зателефонувати: "Таню, це не Афган! Це розстріляний Майдан!"

Тетяні ж, коли вона, втративши зв'язок із чоловіком на три доби, звернулася в обласний військкомат, щоб узнати його долю, відповіли, що рота... здалася в полон.

-- Розвідник, який приєднався до нашого екіпажу, явно мав завдання знайти певну особу, оскільки постійно звітував своєму керівництву під час нашого пошуку: "Об'єкт не виявлений", -- продовжує свою складну розповідь Олександр Таран. -- Згодом стало відомо, що генерал-лейтенант Руслан Хомчак разом зі своїми підрозділами з групи "Б" виходив з Іловайська. "Подорожній" міг шукати або його, або Владислава Волошина, єдиного вцілілого пілота штурмовика Су-25, який був збитий близько полудня 29 серпня в районі Старобешевого. В останній день операції до екіпажу нашого Володимира Страшка приєднався спецслужбовець, якому Волошин повідомив свої координати, і його вдалося підібрати в полі та успішно евакуювати. (На жаль, через чотири роки після цього 29-річний Владислав застрелився у власній квартирі в Миколаєві, не залишивши передсмертної записки. -- Авт.)

На другий день 8-ма рота виявилася на полі бою без наших супроводжуючих, залишившись сам на сам з ворогами, які наглядали за їхніми діями.

-- Ми опинилися в пастці між двома вогнями: з одного боку донецькі "ополченці", з іншого - російські військові. Постійно отримували погрози розстрілу від одних і від інших, а розстріл планували списати на "укропів", -- сумно усміхається "Козак". -- Треба зазначити, що російські солдати тоді поводилися з нами більш ввічливо, ніж сепаратисти. Наприклад, коли наша колона збилася з курсу і зупинилася біля лісосмуги пізно ввечері, до нас на БМП під'їхав командир російського підрозділу, окопаного неподалік. Я помітив, що офіцер був приблизно мого віку, можливо, служив в Афганістані, тому сміливо почав з ним розмову.

"Що ви тут, на нашій землі, робите?" — запитав він у мене. "Це питання вам варто поставити своєму [президенту], а нам — нашому. Зараз же потрібно разом розправитися з цією "шушваллю" (так він зневажливо назвав сепаратистів), а потім ми підемо на Москву, а ви — на Київ", — досі майже дослівно пам'ятаю його відповідь. Сівши у бойову машину, він наказав слідувати за ним. Так ми вже вночі дісталися траси неподалік села Горбатенко.

Деякі росіяни таємно передавали нашим медикам свої шприци зі знеболювальними засобами. До того ж, вони, можливо, іноді залучали сепаратистів і місцевих жителів до очищення бойового поля. Таким чином, частина тіл була винесена з "коридору" та складена біля узбіччя. Нам залишалося лише забрати їх звідти до моргу. Через це спочатку ми не розуміли, чому в знищеній техніці не було останків.

Для запобігання провокаціям з боку сепаратистів, російські військові супроводжували українські санітарні команди на транспортних засобах, вказуючи можливі місця знаходження тіл загиблих.

— Звісно, ми не очікували такого розвитку подій, — каже Таран. — Один лише запах трупів був нестерпним. Ми самі наскрізь провонялися ним. Щоб припинити блювоту, я обливав молодих хлопців "Тройним" одеколоном, якого у мене в "Газелі" було цілих десять флаконів, і так приводив їх до тями. До того ж рукавички у санітарів швидко порвалися, і їм доводилося згрібати, вибачте, внутрішні органи голими руками.

Для перевезення загиблих до нашої колони приєднали спеціальні вантажівки. Лише за перші півдня ми заповнили останками два КамАЗи. Одним із транспортів був КамАЗ, що перевозив поранених, і на ньому майорів білий прапор з червоним хрестом, щоб він не став мішенню. Проте, на жаль, саме цей автомобіль був одним із перших, кого підбили, оскільки він був легкою ціллю.

Чим далі ми просувалися розстріляним "коридором", тим більше знаходили як загиблих, так і виживших. У перший день тіла ще залишалися відносно цілими. Пізніше ми знаходили лише окремі фрагменти. В одному місці, де, ймовірно, загинуло понад 50 людей, взагалі не було що збирати -- від них залишився лише попіл.

Живих ми запихали під купи "двохсотих", щоб побільше можна було вивезти. Їх спеціально бруднили пилом і чужою кров'ю, імітуючи поранення. Дехто різав ножами собі руки і ноги, а санітари їх бинтували так, щоб проступала кров -- інакше на блокпосту сепаратисти їх не пропустили б. Усі наші машини були перевантажені. Відсотків п'ятдесят вивезених нами звідти були бійці, віддані росіянами з дводенного полону. Трьох молодих пацанів, наприклад, мій екіпаж забрав з будинку однієї жінки, яка ховала їх у підвалі під Волновахою. Серед тих, кого нам вдалося вивезти, був і поранений активіст Євромайдану, боєць батальйону "Дніпро-1" Володимир Парасюк.

Хлопці просили пити, адже провели на сонці по дві-три доби без води, а у нас у самих її не було. І ми на свій страх і ризик зупиняли машини біля полів зі стиглими кавунами, і всі наїдалися їх від пуза.

Олександр розповідає, що в його пам'яті залишилися лише окремі образи з того часу. Його товариші по службі також згадують усе фрагментами. Після повернення з війни, яку тоді називали АТО, вони намагалися відновити свій маршрут через розбитий "коридор" за допомогою карти, але не змогли – усе забулося. Мабуть, у стресових ситуаціях психіка працює саме так. Однак найголовніше вони пам'ятають.

-- Ніколи не забуду двох загиблих офіцерів, -- мій співрозмовник відводить погляд. -- Перед смертю вони сховалися у виїмці й лежали там, обнявшись. А в кузові однієї вантажівки (це було вже першого вересня) знайшли кілька обгорілих черепів і грудних клітин. Санітар узяв один майже повністю згорілий труп, а з грудини випало серце -- воно залишилося неушкодженим.

Відповідно до правил безпеки, перед тим як підходити до загиблого, необхідно впевнитися, що під ним немає гранати. Адже бійці, потрапивши під обстріл, оборонялися, і багато хто з них тримав гранати в руках. Тому потрібно було прив'язати до тіла мотузку, відійти на безпечну відстань і смикнути за карабін. Проте ці мотузки часто були ненадійними і рвалися, тому санітари діяли на свій страх і ризик.

-- На вашу думку, офіційна цифра -- 366 загиблих українських воїнів -- дуже різниться від реальної?

-- Я вважаю, і це думка всіх, з ким мені довелося брати участь у зачистці Іловайська, -- ця кількість як мінімум утричі більша. Адже ніхто не враховував тих, кого не вдалося знайти.

-- Куди ви транспортували живих і мертвих?

-- Тіла загиблих доставляли до моргів, а поранених транспортували до тимчасового аеродрому поблизу Волновахи. Звідти важко поранених вертольотами переправляли до госпіталів у Дніпрі та Запоріжжі, а тих, хто мав легші поранення, евакуювали автобусами на безпечні території.

Другого вересня місія 8-ї автомобільної санітарної роти під Іловайськом завершилася — на четвертий день їх туди більше не допустили. Далі підрозділ вирушив уздовж усієї лінії фронту: окремі екіпажі працювали в Карлівці, Дебальцевому, Водяному, Авдіївці, Мар'їнці, Маріуполі, Пісках, у Донецькому аеропорту... Коли полтавці прибували на передову, інші санітарні машини ставали на ремонт, і вони на своєму зношеному транспорті без броні їхали в самісіньке пекло.

-- За всіма розкладами, 8-ма рота не повинна була повернутися з "коридору", тому жоден офіцер з ними й не поїхав на бойове завдання під Іловайськ, -- переконана дружина Олександра Тетяна, яку його одні побратими називають "начальником генштабу", а інші мамою. -- Хлопці розповідали, що жінка-полковник з 61-го військового мобільного госпіталю, яка рано-вранці 30 серпня відправляла їх на завдання, пізніше при зустрічі плакала і говорила: "Був наказ із Києва вас відправляти та назад не чекати". Це просто диво, що вони самі не полягли на полі бою. Ледве звідти вийшли санітарні екіпажі, як по ньому стали гатити наші "Гради".

Ймовірно, саме через це Полтавську 8-му роту просто не помічали. Наприклад, товариші по службі її чоловіка протягом 11 місяців не отримували жодного забезпечення в армійських підрозділах. Вони тривалий час залишалися без військової форми, а посвідчення учасників бойових дій їм не видавали аж до жовтня 2015 року. Я багато разів телефонувала до Генерального штабу та Міністерства оборони, і всюди чула одну відповідь: "Їх там не було", — розповідає Тетяна.

Роту за її невизначений статус на фронті називали "дикою".

А жінка із залізним характером Тетяна Таран тим часом, поки "дика рота" виконувала свою роботу на передовій, збирала докази її участі в зачистці "зеленого коридору" під Іловайськом. Першим доказом стало відео сепаратистів (наших не було), яке гуляло в інтернеті й обійшло світові телеканали. На ньому зафіксовано момент вилучення зброї та особистих речей у санітарів на блокпосту перед заїздом на поле смерті, а також обличчя конкретних людей, номери автомобілів.

Далі Тетяна стала шукати тих, кого вивозили машини з червоними хрестами з "котла". Домоглася історичної справедливості, попросивши автора Книги пам'яті загиблих за Україну Ярослава Тинченка опублікувати статтю про роль 8-ї санроти в АТО, а не міфічного Червоного Хреста, в одному з центральних журналів. Підштовхувала ветеранів на інтерв'ю ЗМІ, щоб вони доносили правду народу. З її подачі в Національному військово-історичному музеї України з'явився окремий стенд, що розповідає про славний шлях підрозділу, а в його філії -- Музеї важкої бомбардувальної авіації в Полтаві -- ціла кімната, присвячена землякам-санітарам.

Тепер Тетяна, не припиняючи допомагати фронту, веде боротьбу з українськими бюрократами, захищаючи права свого чоловіка та сина. Як справжні патріоти, 24 лютого 2022 року вони разом вирушили до військкомату і через тиждень вже перебували на передовій у складі Десантно-штурмових військ. Незважаючи на те, що 35-річний Валерій, працюючи інженером-енергетиком на критично важливому підприємстві, мав "бронь" і не мав досвіду служби в армії, а його батько вже п'ять років мав безстрокову інвалідність II групи й користувався паличкою. Фізичні навантаження далися взнаки — обидва з часом перенесли складні операції на хребті. Однак ВЛК не визнала зв'язок захворювання Валерія з бойовими діями, а Пенсійний фонд відмовляється переводити його батька з цивільної пенсії, яку він оформлював у 55 років, на вищу військову.

-- Вони обидва дивляться на мене й запитують: "То де ж ми тоді були, якщо не на війні?" -- обурюється Тетяна. -- А чиновники відповідають: "Ідіть у суд і оскаржуйте рішення". Одним словом, відверто посилають, прикриваючись законами та підзаконними актами. Тим часом, коли Саша вже не міг піднятися через проблеми з хребтом у шийному відділі, ВЛК визнала його обмежено придатним до служби, а замполіт штабу видав направлення для продовження служби в іншій частині, бо його була розбита. Я мусила наймати машину й везти свого лежачого "Козака" на задньому сидінні в Дніпропетровську область, звідки, як виявилось, військова частина давно перебазувалась.

Завдяки Олені Вербицькій, колишній представниці президента при Верховній Раді, до якої я неодноразово зверталася по допомогу для 8-ї роти, наша проблема була почута на найвищому рівні, і ми повернулися додому. Після операції мого чоловіка нарешті визнали непридатним до служби та зняли з військового обліку. Потім з'ясувалося, що під час його перебування в лікарні, коли він не отримував виплат, саме цей місяць був використаний для перерахунку пенсії. Відповідно до закону, нуль помножили на нуль. Склалося враження, ніби його вісім місяців служби на передовій просто зникли.

Ставлення держави до учасників бойових дій (а у "Козака" при оформленні інвалідності забрали посвідчення УБД), зокрема, нарахування виплат -- тема особливої розмови. Це величезне приниження для них і їхніх родин. Та, попри усвідомлення цього, усі з 8-ї автомобільної санітарної роти, хто міг тримати зброю в руках, коли почалася повномасштабна війна, з перших днів знову стали на захист України. Багато з них загинули, як герої. Якраз на День державного прапора в Кременчуці похоронили Артема Скирду, який поліг, прикриваючи відступ побратимів. Коля Кучеренко двічі намагався витягнути з поля бою тіло Артема, але і сам загинув. Його поховали раніше, а останки Артема лише зараз удалось забрати з поля бою...

-- Я веду боротьбу на двох внутрішніх фронтах одночасно і вірю у перемогу, -- з рішучістю заявляє Тетяна Таран, матір і дружина хоробрих воїнів. -- У мене просто немає іншого варіанту. Я допомогла багатьом військовим досягти справедливості. Захищати своїх рідних виявилося значно складніше. Але я впевнена, що правда переможе. Все має бути справедливо. Інакше як я зможу дивитися в очі своїм близьким, які втратили здоров'я на війні?