"Основна мета волонтерської роботи полягає в тому, щоб зробити все, що в наших силах, аби наші захисники залишалися в безпеці та живими."
У роботах з облаштування Долини брали участь 43 військовослужбовці. Нажаль, 21 з них вже не з нами.
На вулиці панує спека: температура досягає +33°C у тіні. Але це не стає перешкодою для людей, які зібралися на благодійний захід на честь захисників та захисниць у Гайсинському районі Вінниччини. Місцева локація, розташована неподалік ставка, отримала назву Долина учасників бойових дій, або ж просто Долина УБД. Чотири роки тому ветерани російсько-української війни розпочали облаштування цього простору з метою створення центру для фізичної реабілітації та соціальної адаптації для своїх побратимів та їхніх родин.
- Коли ми заснували нашу організацію, одним із ключових напрямків визначили реабілітацію військових, які повертаються з фронту, - розповідає Микола Данилюк, організатор заходу, ветеран російсько-української війни та голова Спілки учасників бойових дій АТО в Гайсині та навколишньому районі. Він одягнений у світло-сіру футболку та чорні джинси. - Ми прагнули повернути наших побратимів до звичайного життя. Обираючи місце, ми усвідомлювали, що це має бути не закрите приміщення, а відкритий простір на природі, поблизу лісу, річки чи ставка, де людям буде легше виявляти свої емоції та спілкуватися. У 2017 році ми знайшли чудову ділянку біля ставка і тривало три роки оформляли документи, щоб отримати її в оренду. Однак на аукціоні з оренди землі перемогли бізнесмени, які вважали, що нам ця місцина не потрібна. Наступного дня ми приїхали сюди, і побачили лише чагарники, стихійне сміттєзвалище та болото. Хлопці казали, що ми нічого з цим не зможемо зробити, але я їх переконав: варто починати. Ми працювали в спеку і холод: прибирали сміття, очищали болото, яке згодом перетворилося на маленький ставок. Ми його зарибили, і тепер хлопці ловлять коропів і карасів. Тому, коли постало питання, як назвати цю місцину, сумнівів не виникло - Долина учасників бойових дій. Все це зроблено руками ветеранів за підтримки благодійників, які надають нам фінансування та матеріали.
Микола Данилюк показує дерев'яний будиночок із метало-пластиковими вікнами й ґанком, усередині мебльований. Поблизу приміщення аніматори розкладають настільні ігри для дітей.
Ми плануємо побудувати десять таких будиночків, кожен з яких буде оснащений усіма необхідними зручностями. П’ять з них матимуть інклюзивний характер. Уже завершено будівництво охоронного приміщення, майстерні, гаража, сцени, а також трьох альтанок і літнього спортивного майданчика — ось, бачите, хлопці грають у настільний теніс, а трохи далі ведеться гра у волейбол. А там, через галявину, зведено двоповерхову будівлю: на першому поверсі розміщена зала для психологічної реабілітації, а на другому — кімната для відпочинку. У реалізації проекту «Долина УБД» брали участь 43 людини, на жаль, 21 з них загинули на фронті.
У затінку лавки сидить жінка з акуратно зібраним волоссям, одягнена в яскраву сорочку та бриджі. На захід Тетяна Арсенівна принесла портрет свого сина Олександра Сєрікова. Сержант Сєріков, який мав позивний "Гай", трагічно загинув 30 жовтня 2023 року під час виконання бойового завдання в районі Красногорівки на Донеччині.
— Саша завжди приїжджав сюди, він обожнював цю долину і гордився нею, — розповідає Тетяна Арсенівна, її голос тремтить від емоцій. — Він не міг залишатися без справи навіть на хвилину. Тут він садив дерева й троянди, багато чого будував. Саша був справжнім скарбом. Усе робив власноруч, а найбільше любив працювати з деревом і камінням. Але потім не витримав і пішов на війну, говорив, що інакше не зможе жити. Я раділа, коли він повернувся додому на два тижні у відпустку. А потім знову вирушив на фронт. Вийшов на завдання, і після цього 40 днів ми шукали його, а на 41-й день провели в останню путь. Серце не витримує. Щосуботи я відвідую його на кладовищі.
Під деревом ведуть бесіду двоє чоловіків, обидва з сивими волоссям. Сергій Чаленко та Юрій Ратушняк — ветерани російсько-української війни, які щодня займаються благоустроєм Долини УБД. Вони стверджують, що це для них не складає труднощів, адже за професією вони будівельники. Сергій Степанович служив у 72-й бригаді імені Чорних Запорожців у 2014-2015 роках, а з початком повномасштабного конфлікту на фронт вирушив його син Роман, який був гранатометником. На жаль, 10 квітня 2023 року під час бою з ворогом біля селища Невельське в Донецькій області Роман загинув.
За кілька хвилин до початку концерту група людей збирається біля сцени, в той час як інші влаштовуються під деревами по краях. Серед гостей заходу – військові, ветерани, особи з інвалідністю через війну, а також родичі загиблих, зниклих безвісти та тих, хто потрапив у полон. Вони мають можливість взяти участь у терапевтичних майстер-класах, отримати консультації від юристів та психологів. Для дітей також організовані розваги з аніматорами.
Ветеранка війни Людмила Менюк, позивний "Мальва", завершує підготовку свого робочого простору для проведення майстер-класу. На столі вона акуратно розкладає різнокольорову акрилову фарбу, пензлі та невелику річкову гальку. На Людмилі — тактичні військові штани та капелюх у стилі "літнього пікселя", а також футболка кольору хакі з шевронами. На її правому зап'ясті красується браслет із чорних намистин. Невдовзі до неї підходить темноволоса військовослужбовиця приблизно тридцяти років, і жінки тепло обіймаються.
- Я пройшла весь жах війни на бойових посадах, а нині, в цивільному житті, займаюся практичною психологією, - каже "Мальва". - Працюю з побратимами, сім'ями тих, хто був у полоні, безвісти зниклих і родинами загиблих, адже я теж є матір'ю загиблого захисника України Станіслава Менюка. Сьогодні моя локація пов'язана з арттерапією. Тут ми працюємо з метафоричними картами, а ще кожен вибиратиме собі камінчик. Хтось захоче фарбами зобразити своє бажання і збереже камінчик як оберіг. А кому на серці важко, може намалювати емоції, а потім викинути камінець у річку, щоб трішки полегшити свій стан, акумулювати енергію та продовжити жити далі. Сюди вже підходять дівчата, хлопці. Хочеться, щоб люди психологічно розвантажились і бачили, що про них пам'ятають, піклуються. Маємо об'єднатися, щоб допомагати одне одному. Тому що в такий важкий час війни сподіватися, що хтось інший прийде й допоможе, на жаль, не доводиться.
Неподалік психологиня Ольга Сайдак проводить майстерклас із виготовлення дерева життя в техніці макраме. За столиком поблизу майстрині зібралися жінки та діти. Вони спостерігають за рухами Ольги Едуардівни й розбирають нитки та дерев'яні кільця.
- Подібне дерево зустрічається в багатьох витворах мистецтва - на картинах, у вишивці, - розповідає Ольга Сайдак, зав'язуючи перший вузлик. - Передусім воно символізує життя, зв'язок нашого "я" з родиною та всесвітом. Гілочки - це діти й онуки, а корені - це наші предки. Це дерево має сакральне значення. А сьогодні ми вкладаємо в нього ще одне значення: Україна була, є і буде.
На двох столах поблизу імпровізованої фотозони розмістив виставку військової техніки волонтер Віталій Красюк. Біля нього скупчилися хлопчики шкільного віку, фотографуються поряд з експозицією або тримаючи в руках розписані гільзи від снарядів чи вже відпрацьовані квадрокоптери.
- Однак інтерес проявляють не лише діти, - ділиться Віталій. - До нас також підходять новобранці, які наразі проходять навчання і сьогодні завітали на захід. Кожен експонат несе свою історію. Наприклад, ось ця "Ігла" (переносний зенітно-ракетний комплекс для знищення низьколітних вертольотів та літаків). Саме з цього засобу було збито першу "Сушку" в Миколаївській області бійцями 59-ї бригади. Всі поїздки на фронт не схожі одна на одну. Я ціную можливість спілкуватися з хлопцями та дівчатами, відчувати їхні емоції. Найголовніше у волонтерстві - зробити все можливе, щоб наші воїни залишалися живими. Що найбільше радує на передовій? Звісно, відпустка. А на позиціях люди відчувають радість, коли можуть максимально ефективно захищати свою Батьківщину, і для цього у них достатньо зброї та інших засобів.
- Напевно, ми справді добре себе вели, раз нас запросили на концерт, - каже невисокий чоловік у формі військового, представляючись Максимом. Його мобілізували три тижні тому, незабаром після святкування 35-річчя. Зараз він проходить підготовку в навчальному центрі. - Якщо говорити чесно, то приємно усвідомлювати, що ми потрібні не лише для того, щоб виконувати бойові завдання. Сьогодні я мав нагоду поспілкуватися з людьми, які вже пережили війну. Відчуваю, що вони мене розуміють, прагнуть підтримати, дати поради, немов рідному синові. Ті, хто втратив близьких на фронті, завжди стануть на захист не лише своїх, а й чужих братів, чоловіків і синів.
